Ігоре, розкажіть будь ласка, як розпочався Ваш шлях у священики? Наскільки я пам’ятаю, частково на це рішення вплинула історія з містичним сном у період «рокерської» молодості.
Так, справді, коли свідомість людини зі своїми постійними інтерпретаціями відключена, сон здатний відкрити потаємні глибини душі. Так було зі мною. Я тоді особливо запитував себе, що таке віра і чи віруючий я. Очевидно, що є такі стани, в яких ми в принципі не можемо уявити себе, поки там не будемо. Хоча нам дуже хочеться сказати: «А ось я, коли буду… то зроблю так». Але це не правда, я не знаю, як зроблю, доки там не буду. Так ось уві сні я побачив своє життя своїми очима, але після смерті. Якщо я засинав тим, хто сумнівається, то прокинувся віруючим. Далі справа техніки, до священства залишалося лише кілька кроків.
На різних континентах, у різних країнах, у різні часи та в різних релігіях є свідчення про святих особистостей, які демонструють духовні подвиги та чудеса, схожі на чудеса Ісуса Христа та Апостолів. Чи був у Вас період вибору між різними релігіями та духовними традиціями і чому Ви обрали саме християнство?
Так, такий період був. Моя сім’я була абсолютно не релігійна, тому релігійного виховання у дитинстві я, на щастя, не отримав. У той самий час, у середині 80-х, у зв’язку з глибокою кризою радянської ідеології, що невдовзі призвела до розпаду імперії, спостерігалося небачене піднесення духовних пошуків у різних областях. На цій хвилі піднялося багато псевдоезотерики, аж до відвертого шахрайства, яке підпадає під статті кримінального кодексу. Але, це було затребуване. Що вдієш, людина тоталітарного суспільства, незважаючи на освіту, як правило, була носієм дитячої, магічної свідомості. Але, відкрилися інші шляхи: теософія, східні релігії, психоаналіз, релігійна філософія, різні християнські шляхи. Мені важко сказати, чому я вибрав саме східне християнство, мабуть, як і у випадку зі сном, вибір був не зовсім свідомим. Зайшов у церкву на службу і не захотів іти, так добре там було. Але все те, чим я цікавився, перш ніж зробити вибір, згодом теж знадобилося.
Чому серед різних деномінацій усередині християнства, Ви обрали тоді православ’я (а не припустимо католицизм), і саме УПЦ МП?
Чому із традиційних християнських церков я обрав саме УПЦ МП? Напевно, випадково, в яку церкву першу зайшов, у тій і лишився. Знаєте, як каченята, коли вилуплюються, перший предмет, що рухається, приймають за маму.) А, опинившись у церкві, я чесно і послідовно пройшов усі стадії релігійного дорослішання, від зовсім дитячої, коли своя віра і своя церква здаються єдино істинними, а всі інші ворогами до відносно дорослої, коли Істину перестаєш сприймати залежною від організацій та авторитетів.
Нещодавно Ви випустили чудову книгу «Вихід», де детально описали Ваш шлях поступового усвідомлення проблем усередині УПЦ МП та Ваш вихід із цієї церковної юрисдикції. Якби не події війни між Україною та РФ, що розпочалися у 2014 році, як Ви думаєте, Ви б все одно вийшли з цієї церковної структури? Що стало основним мотивом виходу?
Війна зробила таємне явним. У цій церкві ми всі були заручниками брехні. Брехні про канонічність, про благодатність, про церковну незалежність від РПЦ, про ієрархічність, як суттєву властивість церкви, і як наслідок, брехні про виняткову місію Росії та «російський світ», як запоруку порятунку. Війна, вірніше, відкрита її фаза, яка розпочалася у лютому 2022 року (війну з Україною Росія почала у 2014 році, гіпнотизуючи громадськість брехнею про свою непричетність), зробила цю останню брехню явною. Український філософ Олександр Філоненко точно сказав: «Навіть найтонший богослов зараз не знайде різниці між патріархом Кирилом та антихристом». Саме ця брехня стала причиною, через яку я вийшов з РПЦ. Я завжди уникав таких узагальнень, але зараз можу з упевненістю сказати, що все, що сталося, явно доводить, що РПЦ, як церква мертва. Причому необхідно зрозуміти, що не війна зробила її мертвою, а її мертвість породила війну.
Чи змінилися Ваші релігійні погляди та духовні настанови після повномасштабного вторгнення РФ в Україну? Про що Ви молитеся зараз?
Християнська віра, якою я її усвідомив перед приходом до Церкви і якою намагався зберегти всі роки служіння, для мене практично не змінилася. За цей час вона лише обростала лушпинням псевдо-, а то й антихристиянських переконань, яких довелося позбавлятися, щоб знову повернутися до простоти євангельської істини. Лушпиння ці включали все, що завгодно: віру в псевдостарців і їх благодатну прозорливість, віру в магічну силу обряду, обов’язковість безумовного послуху священноначалію, хоч би якими моральними потворами вони не були, віру в винятковість і єдиність істинної церковної організації. Молюся, як і раніше, про порятунок, правда це поняття згодом стало для мене набагато глибшим і рельєфним. Зараз, звісно, молюся за перемогу України. Вірю у перемогу. Інакше й бути не може. Жодна війна не триває вічність. У жодній війні, ніколи, зрештою, не перемагає зло. Якби таке могло статися, світ би перестав існувати, адже зло руйнівне.
Як Ви зустріли війну, якою була Ваша перша реакція?
Зазвичай священиків і психологів уявляють собі такими надлюдьми, які здатні приборкати будь-які реакції. Знання та віра дають дуже багато, але перша реакція була цілком людяною. Тут і заперечення: цього не може бути, і розпач, і безсилля. Гострою та незвичною для мене була реакція на те, що, евакуюючи сім’ю, довелося залишити свій будинок. Чомусь у цей момент згадався Григорій Сковорода, музей якого нещодавно символічно був зруйнований росіянами, який усе, що мав, носив із собою. Все моє майно також скоротилося до одного рюкзака. Я навіть дудочку прихопив із собою, за аналогією з Григорієм Савичем, і тепер не розлучаюся з нею.
На Вашу думку, яка доля УПЦ МП в Україні? Що чекає на митрополита Онуфрія?
УПЦ МП, будучи частиною РПЦ, десятиліттями була засобом впровадження російських імперських уявлень та несе пряму відповідальність за те, що зараз відбувається. Не можна допустити, щоб в Україні спокійно продовжувала існувати та поширювати свою ідеологію частина російської церкви, яка розірвала стосунки із вселенським православ’ям і повністю втратила моральний авторитет. І це питання не духовне, а суто політичне, навіть, якщо завгодно, питання державної безпеки. Адже про духовне тут не йдеться, ніхто нікого не позбавляє віри і навіть храмів. Канонічна церква ПЦУ готова з любов’ю прийняти всіх вірних, священиків, єпископів без жодних умов і навіть без покаяння в тій ненависті, яку сіяли в УПЦ МП останні десятиліття. З мого боку зухвало було б аналізувати постать митрополита Онуфрія без його участі. Особисто на мене він справляє враження духовної людини, яка стала бранцем системи. Бог створив людину такою, що вона завжди має свободу вибору.
Що б Ви сказали православним з росії, які підтримують «спецоперацію» свого уряду і вірять у все, що їм каже їх президент і патріарх? Які слова треба сказати їм, щоб вони хоча б засумнівалися в оцінках, які їм нав’язує їхня пропаганда?
Мені здається, механізм цієї віри набагато складніший, ніж може здатися. Ці люди не просто обдурені пропагандою, вони хочуть обманюватися, щоб не втратити зв’язку з оточуючими, не випасти з суспільства, вони бояться бути знехтуваними, адже всі довкола так думають. Можна точно сказати, що не треба говорити в такій ситуації, це наводити факти та переконувати. Від цього вони досить добре захищені. Важко виробити спільний підхід до розмови із такими людьми. Можливо, у якомусь разі підійшла б провокуюча тактика розмови: погоджуватися, підтакувати й поступово розвивати тему — «справді, іноді війна єдиний вихід, справді іноді треба вбивати, заради великої мети, можливо і дітей, а може й ґвалтувати». Хто знає, може в такому разі людина відчує, що, захищаючи свою ідентичність, вона втрачає щось важливіше. У будь-якому разі, у розмові потрібен індивідуальний підхід.
Якщо до Вас після війни звернеться росіянин, з проханням про духовну раду чи з проханням про консультацію, Ви приймете її? Чи можливе в майбутньому прощення та примирення з росіянами, які усвідомлюють свої помилки та омани?
Духовна порада чи консультація можливі, якщо людина зберігає зв’язок із реальністю. Якщо цей зв’язок втрачений, при всьому бажанні, допомогти людині не вдасться. Усвідомлення помилок та покаяння завжди веде до перетворення людини. Вірю, що це можливо для будь-якої людини, і коли це відбувається, нехай навіть заднім числом, не вчасно – це велика радість. Адже людина повертається до життя, до свого призначення, «був мертвий і воскрес», як каже батько з притчі про блудного сина. Я розумію тих, хто не зможе пробачити людей, які прямо чи опосередковано брали участь у військових злочинах росіян, але бажаю такого перетворення і буду молитися за нього після того, як молитви про перемогу України досягнуть своєї мети.
Кілька років тому Ви вивчилися на психоаналітика і почали приймати людей. Це унікальний випадок. Чому ви обрали психоаналіз і наскільки на цей вибір вплинуло ваше служіння священиком?
У служінні священика є дуже важлива частина, що традиційно її називають душоопіканням. Це не лише сповідь, а й контакти з людьми, допомога у прийнятті життєво важливих рішень, вирішення життєвих ситуацій. Завжди вважав цей бік священства найголовнішим. Але, у практиці російської церкви, де я служив, вона дедалі більше витіснялася з церковного життя, а священик дедалі більше розглядався, як адміністратор і здобувач коштів. Тому в мене давно зріло бажання якось розширити цей бік моєї священицької діяльності.
Чому вибрав саме психоаналіз? Хотів би сказати випадково, але випадковостей не буває. А коли я зрозумів, що це таке, то був дуже радий, що правильно вибрав, бо саме психоаналіз, породження Зигмунда Фрейда, дав початок усьому різномаїттю психотерапевтичних напрямків.
Чи можливе духовне життя поза інституційною релігією? Яка у цьому роль психології?
Звичайно, можлива. Уявлення про Бога, мир, призначення людини, життя та смерть, у якомусь сенсі завжди індивідуальні, тому що вони визначаються не лише віровченням конкретної релігії, а й особливостями розвитку душі, або, якщо завгодно, психіки самої людини. Якщо людина у своєму житті ще не вирішила завдань, пов’язаних зі своїм дитинством, для неї будь-яка релігія буде примітивною магією, якщо ж це вже доросла і сформована людина, у будь-якій традиції вона знайде перетворюючий початок. Так і виходить, що в тому самому християнстві, наприклад, один за допомогою правильного вчинення ритуалів, хоче отримати щось від Бога, інший шукає виправдання та заспокоєння, а третій стикається з таємницею перетворення душі. Важко визначити, що таке духовне життя поза прив’язкою до певної релігії, але це можливо. Зрештою, коли християнство починалося, воно не було інституційною релігією.
Якою є роль, на сьогодні, музики у Вашому житті? Ви так само граєте на ситарі? Чи все ж таки гітара?
Музика для мене завжди була опорою, ще в шкільній молодості я знайшов порятунок від нестерпної реальності радянської дійсності. Для мене музика тоді була майже релігією. До речі, я пишу про це книгу. Зараз робота над нею трохи припинилася, але, гадаю, обов’язково її закінчу. Сітар, на жаль, залишився вдома, але там, де я зараз живу, я роздобув гітару і знову віднайшов опору. А ще, є та сама дудочка.
Музика – це велика сила. Вірю, що після Перемоги ми зберемося з друзями та обов’язково пограємо!
9 травня 2022
© Розмовляв: Костянтин Яременко
© Фото: особисті архіви Ігоря Савви